За годину до нічного швидкого

Я намагалась не спізнитись на останне метро.

Твої руки, такі гарячі,

Все тримали мене, як на зло.

Терпке вино зігрівало у грудях,

Цигарковий дим пропікав легені,

Цілунки твої, пекучі, у губи,

Та серця стук, такий навіжений.

За пів години до нічного швидкого

Коли запізнилася я на останне метро

Ми бігли як ніби то із божевільного дому

І я, пам ятаєш, кричала: «Скоріше, Дмитро!»?

Вулиці, провулки, дороги.

-16, а я у тонких колготах.

Ми бігли нам було тепло

Нас гріло вино, поцілунки, кохання та сигарети.

За десять хвилин до нічного швидкого

Перед самим вокзалом де стоять таксисти

Ми бігли та впали на слизькій дорозі,

Зі сміхом валялись, а дядько якиїсь сказав що ми – гумористи,

Чи то аферисти…

Чесно, я не розчула…

За хвилину до нічного швидкого

Коли потяг так страшно ричав

Ми цілувались так довго як, здається, не цілувались ніколи

І присмак вина солодив нам уста.

Як я хотіла спізнитись на потяг,

Щоб повести з тобою ще одну ніч

Щоб у -16 цілуватись, закриваючи очі

Щоб просто побути з тобою.

Навіть, хоча б, ще одну ніч.

можливо подалі

А можливо, що ми стали тими, від кого батьки казали триматися далі... Усвідомлюючи, хочеться повернути час назад, але з іншого боку, досвід - найкращий вчитель. Довго ламаючи голову над цими думками, як бути, якою бути. для чого бути із ким бути і т.д., прийшла до висновку, що у кожої людини є свої "рамки". І от одні сидять у них і не висовуються. інші, вважаючи себе напевно сміливцями, переступають їх і падають у прірву( мається на увазі у крайнощі, буть то наркотики, алкоголь або ж божевільне кар єрне рабство тощо). Уявімо кожен собі свої "рамки". а тепер уявімо їх із резини. Що ви можете тепер? Та усе! Головне не переступайте через рамки дозоленого і не сидіть у них, а розтягуйте, тягніть і ви ніколи не будете "тими, від кого казали триматись подалі" та й не будете занудою.

Не кажи мені про порятунок у шлюбі
Мені не цікаво.
Некажи мені про стабільність/чоловіка/сім ю/дітей
Для мене це далеко від ідеалу.
Не лякай мене одинокою старістю,
Я можу до неї не дожити,
Ведучи той спосіб життя, яким я люблю та звикла жити.
Не кажи мені про шкоду алкоголю та тютюну,
Про промарновані ночі із пензлем десь на даху.
Я не відрікаюсь від кохання
Ні. Ніколи.
Але те, що я вважаю коханим, для тебе дико, тай годі.
Прийде час будуть і діти
Тай чоловік не поганий.
І дім і онуки для тебе кохані.
Не кажи мені мамо про мої юні змарновані роки.
Не час мені мамо робити ще такі невизначені кроки.
Не час.

16.03.2015

минуледовгоболить

Знаєте, як кохають люди...? З народження люди окутані коханням, ласкою, турботою батьків, бабусь, тіток і т.д.. До років 13-16 люди неусвідомленно захоплюються один одним(це називають шаленою симпатією, першим коханням, або хто як) і десь приблизно до 25 років(але не можна сказати конкретно до 25 , тому що цей вік не є однозначним) люди кохають. Щиро, відверто, тепло та глибоко.
Умовно візмемо вік 17 років. До цієї пори у душі виростає "букет" саме щирого, саме відвертого й теплого кохання. І коли людина знаходить, як їй здається, свою людину, вона дарує їй цей "букет" любові, ласки, турботи, надії, навзамін отримуючи теж саме. Обмінюючись "букетами" люди щасливі. Вони разом з неймовірним трепетом та турботою відносяться до свого щастя, недаючи "букету" зів янути. Але якщо один перестає дбати, "букет" починає зсихати. Жовтіє листя, втрачаються барви.
Любовдовготерпить. Але настає час, і "букет" їх зів яв, пожух, осипав листя. Люди розходяться. Одні починають ненавидіти "квіти", у інших виникає "алергія", інші намагаються "лити воду у засохший уже букет"...
Проходить час. І зустрічається інша людина, можливо із першим "букетом" у душі, а можливо з новим. А ти розумієш, що у тебе у душі того клятого "букету" ще настільки немає, що земля, на якій він мав прорости, ще вкрита кригою. І от людина дарує тобі свій "букет", а ти його береш, і нещадно ламаєш, сушиш, викидаєш, топчеш ногами. Або не приймаєш взагалі. Бо розумієш, що ти нічого взамін не можеш віддати. Бо минуле ще болить. Ніби у старому "букеті" були троянди, колючки з яких впинаються у серце і колять, колять до крові. І ти думаєш, а що якщо відновити "букет", "підлити води у нього"? Але який букет розквітне від води, якщо він уже - сухостій? І так роками люди плекають свої сухі "букети" дряпаючи об них своє серце, та не даючи можливості вирости новому свіжому( а чи взагалі другий може вирости?)
Є люди, які створюють та дарують "штучні букети". Мені про таких навіть говорити бридко.
У кожного свій букет. Є. Був. Але невідомо чи ще буде.

13.03.2015

Запали вогонь та бреши
Заради Бога.
Імігрувавши в країну похоті - 
Залишай у блокноті свої страждання про неіснуюче існування.

Запали вогонь та спробуй жити заради кохання,
Або обери вже нарешті: скитання чи дарування себе тим, хто того не цінує.

Запали у своїй душі свічку життя,
Та намагайся не погасити її комом бруду,
деградації та непотрібного сна.

Кидайся у прірву невідомого.
І тоді твоє нікчемне буття розквітне колись,
І можливо, ти подаруєш комусь своє почуття.

Скажи, навіщо ти марнуєш своє,
вже й так на половину пройобане життя?

03.03.2015

для тебе

Я знаю, що ти десь є. Так так. Саме ТИ. Десь серед 7 мільярдів людей є Ти. Той з ким я проведу своє життя. Нехай у нас не буде мільйонних статків, маєтку, айфонів та свого бізнесу.У нас не буде конкретного місця проживання. Але у нас буде дещо більше. Ми будемо подорожувати, дивитись на зірки, пити гарячий чай та насолоджуватись тією миттю що є "саме зараз". Ми побуваємо усюди. У величезних містах та маленьких містечках. Біля моря та десь у закарпатьських лісах.У нас буде те, чого не має у більшості - спокій та свобода. Я впевненна, що це не моя хвора уява, а дійсно ти такий десь є.

Вона любила чорну, як земле, каву вранці
І з гірчинкою перцю.
Прокинулась,
І як завжди не у своїй квартирі,
А десь, де подертий леноліум
І якогось біса вибиті двері
У ліжку з бородатим, грубим або ж з худорлявим
Імена яких, вона звичайно не пам ятала(або навіть не знала)

А вони того й не прагнули.
А вони того й не варті.

І ломить все тіло,
Болить голова
На прокуреній кухні
Порожні пляшки з-під вина.
Настільки ж порожні, як її душа.

Насправді, набридло прокидатись будь-де
Та щоночі Червоний Ірод обіцянки дає,
Що зранку прокинеться з тим,
Хто чорною кавою з перцем напоїть
Та, як колись, обніме, заспокоїть.

З тим, через кого це все почалось.