Хтось колись задумувався, як самотньо дома?
Ранок... 7 чи 8 година... на вулиці темно та холодно, падає з похмурого неба чи то дощ чи то сніг...
Заходжу на кухню та вмикаю світло, але не лише на кухні, а й у коридорі і в кімнаті.
Світліше, і ніби якось тепліше.Уже здається не так самотньо.Але то є ілюзія.
Поставила чайник.Чую як хрипло шипить комфорка, та сине полум я доводить воду до кипіння і вона починає бурлити. З шипінням комфорки у них виходить гарний дует.І знову здається, що не так самотньо, але й не так не самотньо як хотілося б.
А буває настільки одиноко, що аж душа ниє. Тоді я збираюсь, і байдуже яка година, йду до міста.
Приходжу на кляту Рукавичку.Там людяно. (там завжди людяно,ніби медом помазано)
Я сама, але уже не відчуваю себе так самотньо...
(та самотність,що була вдома боїться вийти за його грані, певне що)
... беру каву, сідаю на довжезну лавку, підпалюю цигарку, чую як вона шипить.Уже веселіше.Сиджу, дивлюся на людей, вони поспішають на роботу на навчання або ж хто куди.
Розумієте, це не така самотність, яка дарує тобі натхнення чи думки про Всесвіт.
Це клята самотність, яка повільно огортає тебе своїми блідими, льодяними руками, загортаючи начебто у прозоре покривало суму.І ти тікає від неї у місто, де хоч трохи є живих людей із їхніми проблемами та поспішаннями. І від такої самотності не рятує ні телевізор ні соціальні сеті, ні, навіть, книга...Самотність сильніша.
Можливо, це просто звичка,потрібність у людях.Але бувають миті,коли самотність необхідна.
Роздумуючи я прийшла до висновку,що у самотності є сестра-близнючка.Добра самотність,яка дарує тобі спокій, комфорт та затишок. Коли з її допомогою ти із задоволенням читаєш, пишеш картини чи ще щось. Її найчастіше не вистачає коли людяно. дивно.
А є злий близнюк, який лякає тебе зябкістю, пустим цоконням годинника та шипінням однієї газової комфорки. І той чай, який я п ю, сидячи на кухні в компанії злої самотності,начебто гарячий але такий холодний та несмачний.
Ранок... 7 чи 8 година... на вулиці темно та холодно, падає з похмурого неба чи то дощ чи то сніг...
Заходжу на кухню та вмикаю світло, але не лише на кухні, а й у коридорі і в кімнаті.
Світліше, і ніби якось тепліше.Уже здається не так самотньо.Але то є ілюзія.
Поставила чайник.Чую як хрипло шипить комфорка, та сине полум я доводить воду до кипіння і вона починає бурлити. З шипінням комфорки у них виходить гарний дует.І знову здається, що не так самотньо, але й не так не самотньо як хотілося б.
А буває настільки одиноко, що аж душа ниє. Тоді я збираюсь, і байдуже яка година, йду до міста.
Приходжу на кляту Рукавичку.Там людяно. (там завжди людяно,ніби медом помазано)
Я сама, але уже не відчуваю себе так самотньо...
(та самотність,що була вдома боїться вийти за його грані, певне що)
... беру каву, сідаю на довжезну лавку, підпалюю цигарку, чую як вона шипить.Уже веселіше.Сиджу, дивлюся на людей, вони поспішають на роботу на навчання або ж хто куди.
Розумієте, це не така самотність, яка дарує тобі натхнення чи думки про Всесвіт.
Це клята самотність, яка повільно огортає тебе своїми блідими, льодяними руками, загортаючи начебто у прозоре покривало суму.І ти тікає від неї у місто, де хоч трохи є живих людей із їхніми проблемами та поспішаннями. І від такої самотності не рятує ні телевізор ні соціальні сеті, ні, навіть, книга...Самотність сильніша.
Можливо, це просто звичка,потрібність у людях.Але бувають миті,коли самотність необхідна.
Роздумуючи я прийшла до висновку,що у самотності є сестра-близнючка.Добра самотність,яка дарує тобі спокій, комфорт та затишок. Коли з її допомогою ти із задоволенням читаєш, пишеш картини чи ще щось. Її найчастіше не вистачає коли людяно. дивно.
А є злий близнюк, який лякає тебе зябкістю, пустим цоконням годинника та шипінням однієї газової комфорки. І той чай, який я п ю, сидячи на кухні в компанії злої самотності,начебто гарячий але такий холодний та несмачний.